Потяг №721О Харків - Київ

Потяг №721О Харків -Київ, або До Києва за мить! (с)
(уривок з майбутньої книги "Подвійна свідомість") 

  

     ....Потяг рушив у чергову мандрівку, і понеслися за вікном неймовірні зимові пейзажі, поля, степи, ліси, посадки, невеличкі міста, села. Зачаровували око маленькі села які траплялися на шляху, вони причаїлися у низинах, потяг пролітав над ними і можна було роздивитися маленькі вулички, стріхи будиночків, сарайчиків, плями засніжених, колись квітучих, а зараз очікуючих до засівання, сільських городів, острівки голих зажурених садів.
Здавалося за ниточками диму, що підіймалися над стріхами і щезали у темряві, можна було перелічити скільки теплих глиняних печей зараз зігрівають натруджених селян. 

        Потім, залишивши за собою сплячих селян, потяг вривався на нескінченні білі поля, на яких під снігом тулилися один до одного, ще зовсім маленькі, паростки озимої пшениці, а де не де з під снігу, наче вартові, стирчали чорні голови позаторішніх соняшників, що похилили голови. 

        Нарешті вирвавшись з полону безкрайніх полів, потяг заходив в гості до суворого старого лісу, де завивав страшний морозний вітер, де з глибини замерзлих хащ дивувалися маленькі білі зайченята, де з дерев позирали пташки, які мерзли на гілках, де під снігом розлігся ведмідь, що спав солодким сном і навіть не підозрював, що взимку до лісу також приходить цей дивакуватий гість. І ось випровадивши з своїх хащ непроханого гостя, ліс відправляв потяг далі. 

        А далі, в далині виднілися вогники, і чим ближче під’їжджав потяг тим їх ставало більше, вони ніби виростали з землі і прямували до неба, але щось їм заважало до нього добратися і вони спинялися на висоті останніх поверхів великих будівель. Ось тут вже було чути знайомі поодинокі звуки машин, що пролітали дорогою, яка ніби наздоганяла потяг, але вдавалося їй лише тоді, коли потяг спинявся. Ось тут, у царстві вогників та неспинного життя, потяг спинявся відпочити, щоб знову рушити у полон зачарованих просторів прекрасної нічної України. По дорозі все зустрічало й проводжало залізного велетня, і лише місяць у ясному небі був постійним супутником пасажирів до самого Києва.

        У вагоні тік відрізок життя кожного з пасажирів: хтось спав, хтось розмовляв, хтось читав, а хтось спозирав усю цю красу у маленьке вікно, машиніст зосереджено вдивлявся в далину, ніби намагався порахувати нескінченні паралелі чорних шпал, а провідники тихо куняли у своїх купе.

Розмов у вагоні було багато, вони перепліталися одна з одною і утворювали нескінченний хаос слів...

        ...І ось старий знайомий Київ прийняв нових гостей, і за єдину мить обійняв усіх одразу з усіх сторін. Він ніби зазирав у вікна потяга і з кожним окремо вітався, кожному ніби казав: «Привіт, друже!», або «Радий тобі, гостю!», а у купе де ще спали, він ніби стукав у дисонанс колесам, і іронічно казав: «Гей, друже, прокидайся! Ти вже в самому серці країни, не чемно спати, коли місто буяє життям!»

        І ось з усіма привітавшись, він нарешті відкрив маленькі двері потяга і чемно запросив усіх у гості... 

Чи викликає у вас натхнення подорож на потязі?